ОСЛУШЕ́НЕЦЬ, нця, ч., книжн., заст. Той, хто виявляє непослух, непокору. — Невистачало, щоб ці п’яниці та ослушенці скаржилися на управителя та інших слуг (Кочура, Зол. грамота, 1960, 34).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 772.