ОСЕЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, рідко ОСЕ́ЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., ОСЕЛИ́ТИ, оселю́, осе́лиш, док., перех.
1. Розміщувати для проживання; поселяти. — Дуже добре, що у вас тут є вільна кімната. Я в ній оселяю вашого старого батька (Собко, Запорука.., 1952, 9); — Пан Вишневецький зігнав козаків з усієї Лубенщини і на їх місце оселив волинян (Тулуб, Людолови, 1, 1957, 27); // рідко. Давати, відводити місце під що-небудь. — Будуть у нас книжки і вчителі, але нема де оселити нашу школу (Тулуб, Людолови, І, 1957, 157).
2. рідко. Те саме, що заселя́ти. Де той народ, що, мов працьовита комашня, оселяв колись родючу землю? (Коцюб., І, 1955, 292); Є сторона — Гесперійською греки її прозивають.. Люд енотрійський її оселив (Зеров, Вибр., 1966, 236).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 759.