ОРА́Ч, а́, ч. Той, хто оре землю. У полі Орачі на ярину орали, І Муха там була, І хоч її непрохану ганяли, Одначе крадькома і їла, і пила (Гл., Вибр., 1951, 86); За плугом, згорблений теж і спотілий, орач поступає, Тисне чепіги грудьми, істиком скибу труча (Фр., XIII, 1954, 305); Здалеку, наче по блакитній воді, поволі пропливав приломлений до плуга орач (Стельмах, Гуси-лебеді.., 1964, 102); // рідко. Той, хто обробляє землю; хлібороб. Журиться нива, дощем не полита; Що орачеві цей рік вона дасть? (Манж., Тв., 1955, 42); — За нами спокійно жили орачі, бо ми боронили і вдень і вночі плоху гречкосійську породу (Л. Укр., І, 1951, 440).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 738.

Орач, ча, м.

1) Пахарь. Взали би-сьмо багача, то не буде орача. Чуб. V. 977.

2) Птица. Луговой жаворонокъ Alanda arvensis. Вх. Пч. II. 8.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 62.

ора́ч —

1) той, хто оре землю; плугатар; також хлібороб; нині сприймаємо як високе. Де орач від напруженої роботи плаче, там жниця від гарної пшениці скаче (приказка); В орача руки чорні, та хліб білий (приказка); Орачеві зем­ля — мати, а ледарю — мачуха (при­слів’я);

2) луговий жайворонок.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 420.