ОРА́КУЛ, а, ч.

1. У стародавніх греків, римлян та деяких народів Сходу — пророцтва, що нібито йшли від богів і витлумачувалися жерцями; // Божество, що пророкувало, а також жрець, який це пророцтво витлумачував. Існували [в Херсонесі] релігійні товариства — фіаси, при храмах були оракули (Нариси стар. іст. УРСР, 1957, 310); // Місце, храм, де давалися ці пророцтва. Дельфійський оракул.

2. перен. Особа, висловлювання якої визнаються незаперечною істиною. Як вони сіли на канапі, поруч з хазяйкою, в залі разом стишилось, неначе всі готувались слухать якогось оракула (Н.-Лев., І, 1956, 559).

3. заст. Ворожильна книга. [Лука:] Та ти справжній філософ, Харитоне. [Ганджа:] Таке й скажеш, праотче. Читав колись оракула, сонник Мартина Задеки… (Мокр., П’єси, 1959, 215).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 736.