ОПІ́ВНІЧ, ночі, ж.

1. рідко. Середина ночі; північ. З опівночі пліт лежав готовий, аж просивсь на воду (Коцюб., І, 1955, 355); Ліг на вікна з опівночі золотий зорі іней (Сос., Вибр., 1941, 210).

2. присл. Те саме, що опі́вночі. [Один гайдамака:] Єсть хатка під лісом — гін двоє від нас — В ній баба стара проживає: Опівніч до баби (я бачив не раз) Коромислом змій прилітає (Бор., Тв., 1957, 71); Замилуюсь зеленим тихим шумом І попрошу: повідай давню вість. І все, що ти любив, що передумав, — Вона мені опівніч розповість (Мал., З книги життя, 1938, 57).

3. поет., заст. Північ (див. пі́вніч²). Вітер з опівночі, сніг і вишина. Сині, сині очі, шубка хутряна (Сос., II, 1958, 155).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 711.