ОПОСТІ́НЬ, ОПОСТІ́Н, присл., рідко.

1. Стіна в стіну, по другий бік стіни; поруч. Допоміг розкрити таємну організацію студент, провокатор О. Петров, який мешкав опостінь з М. Гулаком (Життя і тв. Т. Г. Шевченка, 1959, 246).

2. Біля стіни, під стіною; // у знач. прийм., з род. в. Біля, коло. Вийде [Ярина] на подвір’я, стане опостін хати — всюди зелень рівномірно обступає покрівлі (Нар. тв. та етн., 1, 1967, 54).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 725.