ОПОЛО́НИК, а, ч.
1. Велика ложка, якою насипають рідку страву. Видно між ложками ополоник (Номис, 1864, № 7339); Дві бабки-куховарки ополониками шумовиння з баняків збирають (Кач., II, 1958, 8); Федоська витягла з печі горщик, ополоником налила в баклагу окропу (М. Ол., Леся, 1960, 139).
2. діал. Пуголовок. — Ти начепи йому [Ослу] на шию срібний дзвоник, Нехай, радіючи, хвостом вертить, Як у болоті ополоник, І дзвоником бряжчить (Гл., Вибр., 1951, 137).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 721.