ОЗЕ́РЦЕ́, озе́рця́, с.

1. Зменш. до о́зеро. Сонце ховалось за межигірський бір,.. а далекі озерця на оболоні під тим бором і річка Почайна горіли, наче розтоплене золото (Н.-Лев., І, 1956, 432); Там і тут вилискували проти сонця невеличкі штучні озерця (Смолич, І, 1958, 55); * У порівн. Нарешті їхні очі зустрілись. У старого вони давно вже вицвіли і схожі були на курячу плівку, а в молодого — блищали, як степові озерця (Панч, Синів.., 1959, 5).

2. чого, перен. Скупчення чого-небудь, що виділяється на іншому фоні. Пан Субота з жінкою сидить на ганку та любується цілим озерцем астрів [айстр] та мальв (Фр., VIII, 1952, 79); Завернувши коня од перестояного озерця пізнього проса, підійшов [Тимофій] до кручі, поглянув у далечінь (Стельмах, II, 1962, 188).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 653.