ОЖИРІ́ЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до ожирі́ти. Ожирілий від панських подачок.. адвокат Залуцький, якого пан Луць найняв витягати Крука з в’язниці, .. був незадоволений поведінкою свого клієнта (Козл., Ю. Крук, 1957, 435); // у знач. прикм. — Оце так язик, оце язик! — жартували бійці, розглядаючи ожирілого сотника Приступу (Цюпа, Назустріч.., 1958, 269); [Барабаш:] Самовдоволений, черствий, ожирілий хам! В люди вивели пастушка, а він забув усе, навіть матір рідну… (Корн., Чому посміх. зорі, 1958, 96).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 649.