О́ДУД, а, ч. Невеликий птах з довгим чубом, тонким, загнутим донизу дзьобом і яскравим строкатим забарвленням. Кує зозуля, а її перебиває криклива іволга; гуде сумно одуд (Мирний, III, 1954, 137); Прилетів одуд і, розпустивши свій чуб, схожий на віяло, вклонився мені (Коп., Як вони.., 1961, 43).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 642.

Одуд, да, м. Птица удодъ, upupa. Вх. Пч. II. 15.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 43.

о́дуд = ві́двуд — невеликий птах з довгим чубом, загнутим донизу дзьобом і яскравим строкатим за­барвленням; вважався «нечистим» птахом (його ще називали смердю́ха, смердю́х, воня́к, ги́дко); у руки одуда не беруть; за бажання стати пташиним богом покараний Все­вишнім як нахаба: «Бути тобі смердючим одудом. Лети й кричи: «Худо тут!»; стук одуда в кут ха­ти — смерть, у вікно чи двері — на мороз або дощ; у людини виросте зоб, якщо дивитися на одуда; крик одуда «Худо тут, худо тут!» проро­кує неврожай, а крик «Буду тут, буду тут!» — урожай.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 413.