ОДУБІ́ТИ, і́ю, і́єш, рідко ОДУ́БНУТИ і ОДУ́БТИ, бну, бнеш; мин. ч. одубі́в, рідко оду́бнув і оду́б, ла, ло; док., розм.
1. Дуже змерзнути; заклякнути, закоцюбнути. Третьої ночі, коли мороз розбивав стіни й пролазив у хату, Терешко зовсім одубів, лежачи біля припічка, й ледве здолав злізти на піч (Епік, Тв., 1958, 389); Зійшли [пасажири] на сушу, витягли човна і тільки тепер відчули, як одубіли після своєї купелі (Гончар, Новели, 1954, 61).
2. Втратити чутливість, здатність рухатися; одерев’яніти. А отець Микита і зоставсь; стоїть, як укопаний, і руки і ноги одубіли, і ні з місця (Кв.-Осн., II, 1956, 6); Ноги заклякли й одубли (Н.-Лев., III, 1956, 396); Орина до дуба притулилася, засмутилася, отерпла, сама як дерево стала, одубіла (Горд., Чужу ниву.., 1947, 250).
3. перен., зневажл. Вмерти. [Глоба:] Тиміш, бодай він був у повиточку одуб, завдав нам сорому: з одного маху опинився під борцем, як кошеня! (Кроп., V, 1959, 175); — Оксень мій при смерті… відпустіть нас додому, пане Гавриле! .. — Підожде твій Оксень, не одубіє… (Цюпа, Назустріч.., 1958, 74); // рідко. Здохнути (про тварин). Перед світом Красулі стало зовсім погано.. На ранок корова одубіла (Добр., Тече річка.., 1961, 198).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 642.