ОДИНО́ЧНИЙ, а, е.

1. Який не зливається з іншим, ізольований від інших, окремий. Козаков, однією рукою піднявши автомат в небо, дав три одиночних постріли (Гончар. III, 1959, 109).

2. Признач. для одного; розрахований на одного. Скований залізом Кармелюк сидів у одиночній камері (Кучер, Пов. і опов., 1949, 74).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 630.