ОГРІВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ОГРІ́ТИ, і́ю, і́єш, док., перех.
1. Те саме, що обігріва́ти. Місяць глядів на землю, купав її в магічнім сяйві, але не огрівав її (Коб., III, 1956, 519); Пічка огрівала й другу класну кімнату (Коп., Лейтенанти, 1947, 122); Речете, Що цар наш бог, І цар надія, І нагодує і огріє Вдову і сирот (Шевч., II, 1963, 379); * Образно. Є в світі надія, що всіх огріва (Тич., II, 1957, 221); Огріла [Оксана] очима, осяяла, побігла, шумлячи спідницею (Вас., II, 1959, 379).
2. перев. док., розм. Дуже вдарити чим-небудь. Старий.. мовчки підіймає палицю і огріває нею Тимофія по плечі (Стельмах, II, 1962, 29); Далі огрів [дядько] мене зо всії руки по плечах (Вовчок, І, 1955, 77); Гайчура, що опинився тут випадково, хотів уже вийти з церкви, як один монах огрів його по голові дрюком (Панч, Гомон. Україна, 1954, 63).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 622.