ОГО-ГО́, виг. Уживається при вираженні сильного здивування, захоплення і т. ін. з приводу чогось надзвичайного, несподіваного, непередбаченого і т. ін. А голос у діда — ого-го! Вночі вийде, як тюкне на собаку якимось диким степовим голосом, — аж мороз піде по шкурі (Вас., II, 1959, 527); Ще ого-го які кремезні, Стоять [дуби] сто років, мов залізні (Мур., Осінні сурми, 1964, 16); — Тоді тримайся його, бо це хлопець ого-го який! (Стельмах, II, 1962, 401).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 618.