ОГИ́ДА, и, ж. Почуття відрази в поєднанні з гидливістю. Я походив між ятками, наче на злість собі, повний того нового чуття огиди, що все в мені зростало (Коцюб., II, 1955, 361); Громада жахається. Дехто одвертається, дехто спльовує з огидою (Л. Укр., III, 1952, 73); Перед ним стояла майже повна склянка горілки.. Микола, переборюючи огиду, випив до дна (Ткач, Плем’я.., 1961, 217).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 613.

Огида, ди, ж.

1) Мерзость, гадость. Лукаш. 148. Вийди, паноньку, до нас, викуп сі вінець у нас… Бо як не вийдеш до нас, не викупиш вінця у нас, до корчми понесемо, горівки нап’ємо, занесемо до жида, — буде, пане, огида. Лукаш. 148. Що у людей високе, те огида перед Богом. Єв. Л. XVI. 15.

2) Отвращеніе, омерзеніе. Аж огида дивитися, — таке погане.

3) Противный человѣкъ. Лучче б мені, моя мати, гірку редьку їсти, як ледачу жуінку мати, що гидко й присісти. Пошов би я поміж люде, чи Богу молиться, — як здумаю про огиду, забуду й хреститься. Грин. III. 569.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 34.