ОБІ́РУЧ, присл.
1. Обома руками. Я вхопив [щуку] обіруч, щоб не продерла сіті (Фр., III, 1950, 336); Донька обіруч вхопилась за молот, гупнула ним по залізу (Стельмах, II, 1962, 153).
2. рідко. По обидва боки; з усіх боків. Коридор на другому поверсі.. Обіруч кілька дверей в палати (Голов., Драми, 1958, 149); Двоє осавулів випростались обіруч крісла, а біля входу завмерли козаки з оголеними шаблями (Рибак, Переясл. Рада, 1953, 549); Дерева стояли обіруч голі, але вже відчувалося, що їм хочеться зазеленіти (Гончар, Новели, 1954, 15); // Узявшись за руки; разом. Там парк і музика, і … пари, що мрійно ходять обіруч, неначе сонні… (Сос., II, 1958, 343); * Образно. А молота удари Із кузні аж до туч Гули, і грали, грали з громами обіруч (Ус., На.. берегах, 1951, 22).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 507.