ОБУДЖА́ТИ і ОБУЖА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ОБУДИ́ТИ, обуджу́, обу́диш, док., перех., заст.

1. Будити. Тихо й рано було, як Остап уїхав у місто, так ще тихо, що його кінь вороний тупою своєю обуджав людей (Вовчок, І, 1955, 331); Той ще спить. Він обужає його (Чуб., II, 1878, 188); Челядку обудити (Сл. Гр.).

2. перен. Збуджувати. Хоч би тіло його й кров’ю своєю хотіла обудити, він до неї не поверне (Коб., III, 1956, 78); Такі слова обудили в серці Довбущука давню ненависть (Фр., VIII, 1952, 246).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 596.