ОБРА́ЖЕНИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до обража́ти. Покірний син на цей раз не стерпів, ображений і обурений старосвітськими докорами, доводив матері (Горд., II, 1959, 216); Ображений королем Лаврентій погано спав (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 564); // у знач. прикм. — Ну, досить!.. А то ви і справді розсердитесь! Я бачу вже у вас на губах усміх ображеної гідності (Хотк., І, 1966, 40); Він заскрипів зубами, ображене самолюбство пекло його серце (Донч., V, 1957, 379).

2. у знач. прикм. Який виражає образу. [Марція:] Ось випий, се на серце дуже добре. (Подає маленький слоїчок Йоганні, тая не бере.. Марція з ображеним видом хоче сховати слоїчок у мішечок) (Л. Укр., III, 1952, 179); Хтось потяг Дракавиченка в гущу і якийсь час було чутно його ображений голос (Багмут, Опов., 1959, 20).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 560.