ОБЛУ́ДА, и, ж.
1. розм. Удавання, лицемірство з метою обдурювання; фальш, неправда. Хитрощі не вдіють чуда. Бо що папське — це облуда! (Фр., XIII, 1954, 396); Той голосочок Облуди не знає. Ним само серденько Мовить-промовляє (У. Кравч., Вибр., 1958, 206); Яке життя, які діла і люди В його оповіданнях нешвидких, Яка дорога чесна, без облуди, Вела бійців у нетрях лісових! (Рильський, Наша сила, 1952, 87).
2. розм. Нещира людина; лицемір. Сей Іуда Недаром пильно так біжить! Когось-то тра [треба] оклеветати, Комусь-то хоче ся облуда Під ноги камінь підложить! (Фр., X, 1954, 304); Де він пропадав, облуда кручений, не знаю (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 15).
3. розм. Те, що відчувається, уявляється, привиджується; примара, мана. [Лицар:] То був порив остатній, він показав, що крил моїх нема, що то була якась мана, облуда, немов я чув їх в себе за плечима (Л. Укр., II, 1951, 217); Мені здавалося, що в той вечірній присмерк на мене нахлинула якась облуда (Чаб., Стоїть явір.., 1959, 95).
Опти́чна облу́да див. опти́чний.
4. діал. Зовнішній вигляд; оболонка. — Не суди мене по облуді, не дивись на мене, як на старого воркотуна, котрий одно бурчить (Мирний, І, 1954, 221); — Ти помиляєшся, мамо. Я ж бачу: він так шанує, так жаліє, так кохає тебе. — "Шанує", "жаліє", "кохає" саму облуду мою (Л. Янов., І, 1959, 380).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 529.