ОБИЧА́Й, ю, ч., фольк., заст. Звичай, звичка. У мене обичай — козацький звичай: Хоть побачу, то й не плачу (Чуб., V, 1874, 509); [Ластівка:] Що город, то й норов; що край, то й обичай! (Кроп., V, 1959, 72).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 501.

Обичай, ча́ю, м. Обычай, обыкновеніе. Да поїдем у той край, де хороший обичай. Мет. 30. Не позичай, — злий обичай: як віддає, то ще й лає. Ном. У мене обичай — козацький звичай: хоть побачу, то й не плачу. Чуб.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 9.

Обича́й — у народному мовлен­ні — звичай, звичка, характерні для певної місцевості, того чи іншого краю, села, міста і т. ін. У мене оби­чай — козацький звичай: хоть поба­чу, то й не плачу (П. Чубинський); Що город, то й норов; що край, то й обичай (М. Кропивницький); Не позичай, — мий обичай: як віддає, то ще й лає (М. Номис); Да поїдем у той край, де хороший обичай (А. Метлинський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 404.