ОБЖИ́НКИ, ів, мн., етн. Закінчення, останній день жнив і свято з цієї нагоди. Надходить осінь. Одробились у полі; справили обжинки (Вовчок, І, 1955, 61); Колос у полі нахилить пшениця, Пилом покрита з курного шляху. Будуть їй добрі обжинки сниться (Шпорта, Вибр., 1958, 51); Нам не раз доводилось бути в селі на обжинках. Останню гривку тепер, як правило, зрізає своєю машиною передовий комбайнер, дівчата йому плетуть вінок (Вітч., 3, 1969, 212).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.
— Т. 5. — С. 498.
обжи́нки (пестливе — обжи́ночки) — старовинний обряд з приводу закінчення жнив, останній їх день, свято з цієї нагоди, яке подекуди називали імени́нами; протилежне зажинки; здавна вірили, що божество поля живе в останньому снопі (його відповідно звали імени́нником), тому його пишно складали, а остачу недожатого зв’язували на бороду (див. Спа́сова борода́), яку звали ще бородо́ю Перуна́, ді́довою бородо́ю, ді́духом, ді́дом; на Полтавщині замість снопа в’язали з колосків обжинко́вий хрест, потім господиня або її донька несли його додому, а женці йшли вслід і співали обжинко́ві пісні́; у деяких місцевостях обжинки називалися вінко́м (так називався й останній сніп), тому в обрядовій пісні співали: «Зашуміла діброва, залящала дорога, господареві женці йдуть, золотий вінок несуть»; обирали гарну дівчину, клали їй на голову золотий колосистий вінок, а останнього снопа (імени́нника, або також вінка́) урочисто несли господареві; той приймав його, частував женців, а снопа беріг, як ритуальну святість, до нового врожаю. Надходить осінь. Одробилися у полі; справили обжинки (Марко Вовчок); Ой чий же то челядин обжиночки нарядив? (пісня).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.
— С. 403-404.
