ОБВІВА́ТИ, а́ю, а́єш і ОБВІ́ЮВАТИ, юю, юєш, недок., ОБВІ́ЯТИ, і́ю, і́єш, док., перех.
1. Обдавати, охоплювати подувом, повівом вітру, струменем повітря і т. ін.; овівати, обдувати. Чіпка підвів голову, радий хоч вітрові, що обвівав його червоний, як калина, вид (Мирний, І, 1949, 345); Орестове обличчя обвіювали струми повітря, що холодили всю його істоту (Досв., Вибр., 1959, 342); Йому.. тільки й жалю в житті, як літо минає, як бабуся зима все зціпить і обвіє холодом (Кобр., Вибр., 1954, 29); // безос. Нарешті чагарник кінчився, просторим тугим вітром обвіяло обом їм лиця, і вони зупинились (Гончар, Земля.., 1947, 33); // Обдавати, обсипати курявою, пилом, вкривати кіптявою і т. ін. Машина не спинилась і тільки обвіяла його рудою кіптявою (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 47); // Віяти з усіх боків (про запахи); обдувати, опахувати. Запах свіжого сіна і достиглих малин, що звисали скрізь із стрімких берегів понад водою, так і обвівав мене (Фр., IV, 1950, 387); Він стояв під деревом у тіні.. і бачив, як мимо пройшла жінка з оберемком соломи, і чув, як його обвіяло холоднуватим пахучим душком тієї соломи (Тют., Вир, 1964, 110); // перен. Охоплювати певними почуттями. Стрічайте юних, стрічайте, схвильованість їх одмічайте, вітання, звертання, слова… Свобода ж усіх обвіва! (Тич., До молоді.., 1959, 25); З узгір’я за селом розкинулося звичне і разом несподіване видовисько, що обурило, обвіяло людей гнівом (Горд., Чужу ниву.., 1947, 260); // безос. — Чужий я їм… Смутком обвіяло Ярошенка (Вас., І, 1959, 196).
2. Махаючи чимось, викликати рух повітря навколо кого-, чого-небудь; обмахувати, опахувати. Згинь, невільництво, геть! Я не хочу ганьби, Щоб улітку… Холодочком мене обвівали раби (Граб., І, 1959, 469); У перерві між танцями вона сідала на підвіконня й обвіювала хустинкою розпашіле обличчя (Підс., Віч-на-віч, 1962, 63).
3. рідко. Обдаючи подувом, відривати, відділяти що-небудь.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 472.