ОБ’ЯВЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ОБ’ЯВИ́ТИ, об’явлю́, об’я́виш; мн. об’я́влять; док., перех.

1. рідко. Те саме, що оголо́шувати. Еней Троянців в гурт ззиває І з смутним видом об’являє, Що мертвих треба поховать (Котл., І, 1952, 267); — "Традиції" не курити під час засідання ми порушувати не будемо. Об’являю перерву на п’ять хвилин (Головко, II, 1957, 466); [Мусій:] Звелів [урядник], Щоб зараз я всім об’явив, Що є бумага від самого Від пристава станового (Кроп., II, 1958, 88).

2. діал. Виявляти. [Годвінсон:] Гадаєте, він послух вашій волі тим об’явив, що показав отеє [фігурку]? (Л. Укр., III, 1952, 69).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 609.

Об’являти, ля́ю, єш, сов. в. об’явити, влю́, виш, гл.

1) Объявлять, объявить. Я ж тобі всю правду об’являю. Чуб. V. 825.

2) Предъявлять, предъявить. Тоді зараз його зв’язали, та об’явивши у стан, а там уже і оддали на Сібір. Рудч. Ск. І. 209.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 33.