НІ́Я́КОВО.

1. Присл. до ні́я́ковий. Хлопці ніяково тупцювалися біля дверей (Тют., Вир, 1964, 468); Мирон присів, ніяково подивився на Олександра (Стельмах, II, 1962, 23).

2. у знач. присудк. сл. Незручно, не по собі. Галя дивилася прямо йому в вічі гостро-гостро… Чіпці стало ніяково (Мирний, І, 1949, 340); Йому аж ніяково стало за свою нечемність (Баш, Вибр., 1948, 31); Микола бачив, що Іванові ніяково і досадно, і йому шкода зробилось товариша (Гжицький, Вел. надії, 1963, 111).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 432.