НІ́МО. Присл. до німи́й 2. Глухо й німо в Марини в хаті; високо стіни морок окриває (Мирний, IV, 1955, 249); Очі чорні [Марії] німо дивились на Давида і винувато, і радісно (Головко, II, 1957, 107); Сіріють стіни німо (Сим., Земне тяжіння, 1964, 37).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 425.

Німо нар. Нѣмо; безгласно; молчаливо. У хаті сумно, німо. Мир. Пов. І. 134. На мене мати якось приглядається, наче що випитує німо. Г. Барв. 238.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 567.