НЕПО́ТРІБ, ч.
1. род. непо́требу, збірн. Непотрібні речі. Він скуповував .. цей зужитий хатній непотріб, лагодив його, мастив гасом і продавав з прибутком (Мик., II, 1957, 320); Запнута старою хусткою, перебирала [Дора Устимівна] взуття, хапала старі речі, всілякий дріб’язок і в такі хвилини чомусь намагалась викинути якомога більше непотребу у сміттєвивід (Хор., Місто.., 1962, 60); * У порівн. Кинув Бульба червінці, мов якийсь непотріб (Довж., І, 1958, 267).
2. род. непо́треба, перен. Нікчемна людина. — Ні, волю вже лишатись тим, чим є, ніж в’язати свою долю з таким непотребом (Фр., II, 1950, 309); — Я вже більше не непотріб, якого викинули за борт життя, а старший бригадир на одній із залізниць (Вільде, Троянди.., 1961, 249).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 364.