НЕПОКІ́РНИЙ, а, е. Який не хоче підкорятися, бути підвладним кому-небудь; неслухняний. Пан продав непокірного кріпака другому [панові] у село (Мирний, І, 1954, 300); Низенький, опецькуватий, але рухливий, Костя Цалюк був непокірний і неслухняний (Коз., Вибр., 1947, 63); * Образно. Коло вух і на шиї [молодички] вилося, вибившись з-під очіпка, непокірне русяве волосся (Гр., II, 1963, 330); // у знач. ім. непокі́рні, них, мн. (одн. непокі́рний, ного, ч.; непокі́рна, ної, ж.). Ті, що не хочуть підкорятися, бути підвладними кому-небудь. Окупанти почали розстрілювати непокірних, а заодно палити їхні хати (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 9); Мати захлинулася новою хвилею гніву і тому не могла звести голосу, щоб ще раз пробрати непокірну… (Речм., Весн. грози, 1961, 83); // Власт. такій людині. Орися знала непокірний і дещо грубуватий характер свого милого (Тют., Вир, 1964, 264); Непокірна вдача [Тараса], ненаситне прагнення знань.. викликали в тупих п’яниць-дяків сліпу неприязнь (Кол., Безсмертний Кобзар, 1961, 12); // Який виражає непокору. Ви поховані в землянках, звідки навіть Не чутно брязкоту кайданів, ні стогнання, Ні непокірних слів (Л. Укр., І, 1951, 125); Не могла [Ганна] дати ради ні своїм думкам, ні почуттям. А думки й почуття були якісь розхристані й непокірні (Коз., Сальвія, 1959, 115).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 360.