НЕОХО́ЧЕ, присл. Без бажання, мляво, повільно; нехотя. — Я Іван Посмітюх, — промовив Джеря неохоче низьким голосом, ніби з домовини (Н.-Лев., II, 1956, 252); Дівчата неохоче переступали поріг салону. Видно було, що роблять це неохоче, просто щоб спекатись маминих настоювань (Вільде, Сестри.., 1958, 316); Вечеряв він неохоче, без апетиту (Тют., Вир, 1964, 103).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 351.