НЕОХО́ТА, и, ж., розм.
1. Те саме, що небажа́ння. Вони тепер не показували надто виразно своєї неохоти і виповнювали розпорядження молодого провідника (Фр., VI, 1951, 11); Повгрівалися [заробітчани] за ніч у соломі, вранці з неохотою підводилися (Горд., II, 1959, 176).
2. у знач. присудк. сл., з інфін. Немає бажання робити що-небудь. Гарно ти граєш, та танцювати неохота! (Укр.. присл.., 1955, 231); — Видно, що тобі неохота розказувати, то й не треба (Чаб., Тече вода.., 1961, 146).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 351.