НЕ́НЬЧИН, а, е. Прикм. до не́нька 1; належний неньці. Усі брати вибігли з хатки проводити старшого брата, що, вбраний у чоботи та у велику хустку неньчину, йшов у місто (Вовчок, І, 1955, 292); Йому так хотілося кинутись їй в обійми, заплакати, поцілувати натруджені неньчині руки, що так часто голубили його (Добр., Ол. солдатики, 1961, 5); Неньчин голос; Неньчина мова.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 344.