НЕЛЮДИ́МИЙ, а, е.

1. Який уникає спілкування з людьми, любить самітність; відлюдкуватий. Чудна вона, нелюдима (Коцюб., І, 1955, 271); — Які ж ви богатирі? Богатирі такі нелюдимі та непривітні не бувають (Укр.. казки, легенди.., 1957, 161).

2. На якому чи в якому немає людей (про місцевість, край і т. ін.); безлюдний. Тільки б швидше звідси, з цих нелюдимих степів (Ле, Україна, 1940, 387); Вночі над краєм нелюдимим піднявся дужий сніговій (Уп., Вірші.., 1957, 9).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 332.