НЕЛЮ́БИЙ, а, е.
1. Якого хто-небудь не кохає. Обняв [Данило] її кріпко й щиро: — Горе моє, Наталю! Нелюбий я тобі! Загубив я й тебе й себе! (Вовчок, Вибр., 1937, 56); Ой чим же я завинила, Що нелюба стала? (Дмит., В обіймах сонця, 1958, 21); // у знач. ім. нелю́бий, бого, ч.; нелю́ба, бої, ж. Людина, яку хто-небудь не кохає. — Ой чого ти, тополенько, Не цвітеш, .. А засмучена-засмучена, Мов з нелюбим заручена, Все мовчиш? (Олесь, Вибр., 1958, 142); Ні, він не хоче жити з нею, він не може жити з нелюбою! (Коцюб., І, 1955, 31).
2. До якого хто-небудь відчуває нелюбов, неприязнь, неприхильність. Кляне мати Той час і годину, Коли на світ породила Нелюбу дитину (Шевч., І, 1963, 160); Хтось зі зла шарпонув, здавалося, темну завісу, ніби зачинив двері за нелюбими гостями (Вас., Вибр., 1944, 116); Старшокласники.. улаштовували італійські страйки нелюбим педагогам (Смолич, II, 1958, 113); // В якому виражається неприязнь, неприхильне ставлення до кого-, чого-небудь. Ходить [дівер] по хаті та все бистрим нелюбим оком на стіну, де той портрет висить, позирає (Вас., Вибр., 1954, 16); // Який не відповідає чиїмсь уподобанням, смакам, нахилам і т. ін. Життя його роздвоїлося, розкололося надвоє: з одного боку — нелюба служба, що годувала його хлібом, гасила дух; з другого — книжки, розумова розмова з молодим товариством піднімала його вгору (Мирний, III, 1954, 186).
3. Який викликає незадоволення; неприємний. Дзюба зам’явся-затерся, видно було, що згадка про Мар’яну у той час була нелюба для його (Мирний, І, 1954, 296); Слава та, очевидно, дуже нелюба була патерові (Фр., II, 1950, 170).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 332.