НЕДО́ЛЯ, і, ж. Гірка, лиха доля; нещасливе, важке життя. Сич в лісі та на стрісі Недолю віщує (Шевч., II, 1953. 8); Мовчав [батько] добру хвилину, згадуючи свої літа і свою недолю (Мак., Вибр., 1956, 508); // Нещастя, горе. — Жить на світі також не солодко, все на щастя надієшся, а недоля по серцю б’є (Тют., Вир, 1964, 121).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 294.

Недоля, лі Злополучіе, бѣда. Його жінка кляла-проклинала: «Бодай тебе, козаче сіромахо, побило в чистому полі три недолі: перша недоля — щоб під тобою добрий кінь пристав, друга недоля — щоб ти козаків не догнав, третя недоля — щоб тебе козаки не злюбили і в курінь не пустили». ЗОЮР. І. 215-216. Недолю співаю козацького краю. Шевч. 163., Ум. Недоленька, недо́лечка.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 544.

недо́ля (народнопоетичні — недо́ленька, недо́лечка) —

1) гірка, лиха (зла) доля; нещасливе важке життя; у народній афористиці зі­ставляється з неволею: «Ліпша найгірша недоля, як чужа неволя», «Мужицька неволя гірш, ніж недо­ля»;

2) (з великої літери) у дохри­стиянських віруваннях — уособле­на зла (лиха) сила, яку можуть на­кликати, наприклад, Злидні поряд з Хворобою, Трясцею тощо; якщо людина не ладить з Долею, то тре­ба чекати Недолю в гості; отже, остання тісно пов’язана з життям людини; Недоля може карати за гріхи предків; у записах П. Куліша виступає персоніфікованим об’єк­том прокльону: «Його жінка кляла-проклинала: «Бодай тебе, козаче-сіромахо, побило в чистому по­лі три недолі: перша недоля — щоб під тобою добрий кінь пристав, друга недоля — щоб ти козаків не догнав, третя недоля — щоб тебе козаки незлюбили і в курінь не пустили». Сич в лісі та на стрісі Недолю віщує (Т. Шевченко); Не­доленька знущалася над нею, як мачуха над нерідними дітьми… (М. Ко­цюбинський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 392-393.