НЕДОБАЧА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., НЕДОБА́ЧИТИ, а́чу, а́чиш, док.
1. тільки недок., неперех. Мати поганий зір, погано бачити. — Ти вже й справді став старий та ще й недобачаєш (Н.-Лев., IV, 1956, 218); Знайшов [Стефан] голку, кинувся затягати нитку, але зрозумів, що очима вже недобачає (Чорн., Пісні.., 1958, 38).
2. перех. Не помічати кого-, що-небудь через неуважність, зайнятість, небажання і т. ін. Заздрісна та радісна, що знов сама з дочкою, вона багато дечого недобачала довго (Вовчок, І, 1955, 238); [Кіндрат Антонович:] Ми, як ті сліпі оводи, живемо навпомацки, мовляв, і того недобачаєш, що під носом коїться (Кроп., II, 1958, 250); Некрасов приніс у російську поезію цілком нові теми й мотиви, хоча даремно сучасники недобачали безпосередніх його зв’язків і з Пушкіним, і з Лермонтовим (Рад. літ-во, 1, 1964, 61); // тільки док. Не роздивитися до кінця, не розгледіти повністю. Катря аж лицем притулилась до скла, щоб розглянути, а може, й пізнати [Федя]. Та однак недобачила б: бо з перону звели їх раніш, не доводячи, навпроти дверей, перевели через першу й другу колію та й завернули за вагонами (Головко, II, 1957, 386); У присмерку, тягар великий несучи, Поважний Віл дороги недобачив, Загруз в болоті (Год., Заяча математ., 1961, 151).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 285.