НЕГУЧНИ́Й, а́, е́. Який слабо звучить, якого далеко не чути; тихий, неголосний. Десь за стіною чути негучні звуки рояля (Коч., II, 1956, 487); Чуйне вухо однаково могло розібрати навіть крізь подвійні рами та товсті мури — негучний, але дружний спів (Смолич, Мир.., 1958, 72); // Без галасу, шуму; негомінкий У Гершка Мідника придбавши кавуна, Ми десь ховалися поміж гілля нависле, І йшла тоді у нас трапеза негучна (Рильський, II, 1946, 164).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 280.