НЕ́ВІСТЬ, НЕ́ВІТЬ, присл., розм. Те саме, що не́відь. Онилька вже й не рада була, що з дурного розуму розпустила язика — все Явдосі розказала про діло,.. ще невість що наплете на їх, на неї (Григ., Вибр., 1959, 51); — Ну, чи не гріх, не стид невість чого кричать? (Міцк., П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 93); Кусали [бджоли] її і тим робили часом з любенького личенька невіть що (Вовчок, І, 1955, 340); — І досі його [діда] нема?— дивується Марко.— Нема, не приїхав. Може, заблудився у тій столиці й невіть куди заїхав? (Стельмах, Правда.., 1961, 442).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 267.