НЕВПО́КІ́Й, по́ко́ю, ч., заст. Неспокій, тривога. Невпокій опановував Семеном. Він зробився уразливим, нетерплячим (Коцюб., І, 1955, 117); Чогось не вистачає дівчині. Якийсь невпокій сполохав її душу, і вона то поринає в спогади, то в далечінь неясних надій (Стельмах, І, 1962, 344).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 270.

Невпокій, кою, м. Безпокойство; волненія, тревоги. За дурною головою і ногам невпокій. Ном. № 6681. Загинула його проба пера серед невпокою життя громадського. К. ХП. 124. Поривало хлопця до сваволі, до невпокою. Мир. ХРВ. 127.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 541.