НЕВМИРУ́ЩИЙ, а, е.

1. Який вічно живе, ніколи не вмирає; безсмертний. Живи, народе тій! — ти ж бо єсть невмирущий (Тич., III, 1957, 158).

2. Який завжди зберігається в пам’яті людей, завжди зберігає своє значення; незабутній. На траурних марах в хмелю забуття Лежать невмирущі герої (Олесь, Вибр., 1958, 64); Невмирущу славу придбав собі Шевченко не малюванням, а своїми віршами (Мирний, V, 1955, 310); Ще з юнацьких років Стародуб захоплювався невмирущим твором Лесі Українки "Лісова пісня" (Дмит., Розлука, 1957, 180).

3. За релігійними уявленнями — вічно живий, який не вмирає (про міфічних богів та інших істот, наділених безсмертям). — Ми не вмремо, бо ми невмирущі і вічні, — сказала Зірниця (Н.-Лев., IV, 1956, 9).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 268.