НЕВЛОВИ́МИЙ, а, е.

1. Якого не можна піймати, застати де-небудь. Матрос малював собі велетенського командира невловимого крейсера (Ю. Янов., II, 1958, 33); Малий Тарас чув розповіді про невловимого героя селянського руху на Поділлі Устима Кармалюка (Кол., Безсмертний Кобзар, 1961, 7).

2. Ледве помітний для ока. Тільки тепер помітив Яресько якусь невловиму настороженість навкруги (Гончар, II, 1959, 46); Невловима посмішка просковзнула на устах Щербицького (Жур., Звич. турботи, 1960, 50); // Якого не можна визначити. Чулось невловиме дихання життя, рух земних соків (Коцюб., II, 1955, 375); Вигляд у чоловіка похмурий, обличчя видовжене, і чимось невловимим він нагадував Турбая (Руд., Остання шабля, 1959, 241).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 268.