НЕВИ́ДИ́МИЙ, а, е.

1. Неприступний зорові; прихований від очей. Стою, замираю… А тим часом — тихо, тихо Та сумно співає Щось такеє невидиме (Шевч., І, 1963, 248); Невидимі кажани шурхали над головою (М. Ол., Леся, 1960, 36); Місце було хоч і невидиме для ворога, але дуже погане (Голов., Тополя.., 1965, 63); // перен. Непомітний, прихований. Між цими сопками для Черниша встановлювався якийсь невидимий таємний зв’язок (Гончар, III, 1959, 124); Надходила та драматична пора, коли в невидимім поєдинку літо схоплювалося із осінню (Стельмах, І, 1962, 603).

Неви́ди́ма си́ла (руки́ і т. ін.) — таємнича сила. Листя дерев нараз зашелестіло-затремтіло, ніби до нього доторкнулась якась пекельна невидима сила… (Досв., Вибр., 1959, 65); В душі його не було спокою: чиясь невидима рука раз од разу стискала й стискала розтривожене серце (Стельмах, І, 1962, 418).

2. рідко. Незвичайний, небувалий, винятковий. [Пан Маркел:] Сміливий [Кармелюк], удачливий, співець, поет, можна сказати… До того — красень невидимий! (Вас., III, 1960, 231).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 257.