НЕБУВА́ЛИЙ, а, е.
1. Якого досі не було; невиданий, небачений. Тут і старе, й мале, бо кожному ж кортіло подивитися на небувале досі у слободі видовище (Шиян, Баланда, 1957, 129); — Перед нами розкриваються можливості одержання рослин з небувалими властивостями (Довж., І, 1958, 474); Ти вийди на вулицю зрання, Пройди через луки й городи, І от ти увійдеш неждано У сад небувалої вроди (Бичко, Вогнище, 1959, 54); // у знач. ім. небува́ле, лого, с. Те, чого досі не було. В думках снується дійсне й небувале… (Рильський, II, 1960, 121).
2. розм. Який ніде не бував; який не має життєвого досвіду, мало бачив, мало зазнав. Їй, молодій та небувалій, близько все те доходило до серця, будило нерозгадані думки у її голові (Мирний, III, 1954, 232); Спершу дуже трудно було: молодий-таки, небувалий, не вчений як слід (Головко, II, 1957, 404).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 250.