НЕБОЖИ́ТЕЛЬ, я, ч. За релігійними уявленнями — житель неба (перев. про богів греко-римської міфології). — Ех, Іване Петровичу, і я так .. думала, що він [цар] не людина, а небожитель, що він і живе не на землі, а десь в повітрі має свій кришталевий палац (Стельмах, І, 1962, 405); В "Енеїді" Котляревський змалював сонм олімпійських небожителів та галерею земних владик, поданих від початку до кінця твору в зниженому плані (Рад. літ-во, 5, 1964, 121).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 250.