НАЇ́ВНИЙ, а, е. Простодушно-довірливий, який не має життєвого досвіду; безпосередній, недосвідчений. Вона розсміялась. Не знала, що Славко такий наївний (Март., Тв., 1954, 268); Хоч вона була наївна, але все ж розуміла, що не для праці куплено її на вагу золота (Тулуб, Людолови, І, 1957, 254); // Який виражає, виявляє недосвідченість, простодушність і т. ін. [Сабіна (з явною насмішкою в голосі, але з наївним виразом обличчя):] Сабіна розумів все, що треба (Л. Укр., 111, 1952, 158); Валентина Миколаївна посміхнулась. Але не наївною, дитячою усмішкою, як можна було сподіватись (Коп., Лейтенанти, 1947, 169); // Викликаний життєвого недосвідченістю, необізнаністю. Юзя тепер вже багато чого догадувалась без наївних і настирливих питань (Л. Укр., III, 1952, 662); Буде цікаво прочитати мої наївні, неохайні, але щирі й правдиві міркування (Чаб., Стоїть явір.., 1959, 94); // Безпосередньо-простий, без хитрощів. Вона розповіла наївну й зворушливу казку (Донч., VI, 1957, 435); // у знач. ім. наї́вне, ного, с. Щось безпосередньо-просте, викликане життєвою недосвідченістю. Філософські концепції Гречкуна частенько віддавали туманом, було в них немало і дивацтва, і казкових мрій, було багато й наївного (Ю. Бедзик, Полки..,, 1959, 107).

∆ Наї́вний реалі́зм див. реалі́зм.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 94.