НАЄ́МНИК, а, ч., заст.

1. Найманий робітник, який працював у приватного власника, підприємця. З глухими, рівночасно видаваними окликами, що мали додавати відваги,.. сповняли наємники сю працю (Коб., І, 1956, 456).

2. Той, хто служив у найманій армії за старих часів. Безповоротно канули у вічність ті часи, коли війни велися наємниками або представниками напіввідірваної від народу касти (Ленін, 9, 1970, 146); Литовські солдати і німецькі наємники, що становили значну частину дванадцятитисячної армії Радзівілла [1651 р.], займались грабежем і мародерством (Іст. УРСР, І, 1953,247).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 85.