НАШИ́ЙНИК, а, ч.
1. Ремінець або металеве кільце з застібкою, що надівається на шию тварини. Схопивши за нашийник сірого пса, він відтяг його від парубка… (Донч., III, 1956, 52); — Ну, ходімо вже, — і потягла [дівчина] телятко за нашийник (Тют., Вир, 1964, 310); * У порівн. Твердий комірець давив, муляв горло, як вузький нашийник (Коп., Десятикласники, 1938, 280).
2. У дишельній упряжі без хомута — широкий ремінь, один кінець якого надівається на шию коня, а другий закріплюється на передньому кінці дишла. За одним махом зробив [Панталаха] порядок: повідпинав нашийники від дишля (Фр., II, 1950, 240).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 240.