НА́ХІДКА, и, ж. Те, що знайдене, або те, що вдало виявлене, що підходить для кого-, чого-небудь. [Мар’яна:] Антоне Федоровичу! Ставте могорича за щасливу нахідку (Мам., Тв., 1962, 401); Юрій Макарович ще раз оглянув подарунок. — Чудесна люлька, — проговорив, розчулений. — Чудесна нахідка (Коцюба, Нові береги, 1959, 158).
◊ Як на́хідка — як те, що знайдене, як непередбачене придбання чого-небудь. Учись — на старість буде як нахідка (Номис, 1864, № 6004); Ще невідомо, які там гори підуть за переправою. Добре, як добре, а коли бездоріжжя, бескеття? Заріз! Тоді додаткова сотня мін дула б як нахідка (Гончар, III, 1959, 312).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 228.