НАХИЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., НАХИЛИ́ТИ, хилю́, хи́лиш, док., перех.
1. Змінювати пряме положення кого-, чого-небудь на похиле. Ходить вітер, ходить буйний, По полю гуляє; Тонку вербу край дороги Хилить, нахиляє (Граб., І, 1959, 197); Шквал крутить корабель, нахиляє його і от-от перекине в безодню (Ів., Вел. очі, 1956,141); Ухопив [Тупий] відро, що стояло на цямрині, нахилив і зачав пити воду (Март., Тв., 1954, 274); Нахиливши голову, Максим пильно дивиться в глибінь, мов читає книгу (Стельмах, І, 1962, 434); // Змінюючи положення, наближати до кого-, чого-небудь. [Хвора:] Сядь ближче біля мене, нахили Лагідне личенько до мене ближче (Л. Укр., І, 1951, 118).
2. перен., заст. Навертати, спрямовувати до кого-, чого-небудь. Скільки батько не нахиляв мене до хазяйства, але мене те не цікавило (Збірник про Кроп., 1955, 50); — А може, й не від того так полюбила Іванка, що мати його похвалила, що до нього серце її нахиляла? (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 93).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 227.