НАХА́БНИЙ, а, е. Який діє зухвало, безцеремонно, порушуючи моральні норми і незважаючи на ставлення до цього інших. — Я думав, що маю діло з чесним, правдивим купцем, а не з нахабним, облесливим чоловіком (Н.-Лев., III, 1956, 393); Але тепер, коли один вночі Нахабний, лютий кат панує І матір і дочку гвалтує, Хай струни сплять, живуть мечі! (Олесь, Вибр., 1958, 276); // Який виражає зухвалість, безцеремонність. Вилицювате, розбійницьке, з нахабними очима, лице його було розімліле від спеки і ліниве (Тют., Вир, 1964, 233); Йому здавалося, що збоку любо глянути на його хвацьку ходу, набакирений берет, послухати його нахабні співи (Ю. Янов., II, 1954, 51).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 226.