НАФА́БРЕНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до нафа́брити; // у знач. прикм. Вихизовувалась [Тоня] безтурботно перед сержантами, а вони перед нею козирились нафабрені, як до параду (Гончар, Тронка, 1963, 45).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 224.