НАТИКА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок., НАТКНУ́ТИСЯ, ну́ся, не́шся, док.

1. Рухаючись, наштовхуватися, наражатися на що-небудь гостре. Добігши до плетива колючих дротів, кидає [Яресько] на них шинелю і по ній перескакує далі, і знову натикається на дроти (Гончар, II, 1959, 436); Він забіг в той куток, де.. стояли високі олеандри, .. і наткнувся лицем на гострий лист (Н.-Лев., IV, 1956, 129); // Несподівано наскакувати, наштовхуватися на кого-, що-небудь. Петруня біжить, натикається на кухаря, б’є його в груди (Вас., III, 1960, 350); Часом наш човен натикавсь на рибацький (Коцюб., II, 1955, 302); З вулиці Антонові стало темно в очах і він наткнувся на ткацький верстат (Чорн., Визвол. земля, 1959, 16).

2. розм. Рухаючись, несподівано, випадково зустрічатися з ким-, чим-небудь або знаходити, виявляти когось, щось. Він ішов під гору полем і скрізь натикався на криваві сліди війни (Кучер, Голод, 1961, 440); Розказуючи сам до себе, чоловік пішов далі і якраз наткнувся на Івася (Мирний, І, 1954, 272); Гамаюнов повертався до нас і наткнувся на тяжко пораненого командира (Ле, Мої листи, 1945, 125); Михайло пройшов кілька кроків понад берегом і наткнувся на купу каміння (Загреб., Європа 45, 1959, 20).

3. перен. Стикатися з ким-, чим-небудь у своїй діяльності, наштовхуватися на якісь перешкоди. Часом, накидаючи для пам’яті якусь сценку, натикався [М. Гоголь] на порожнечу, на незнання якогось слова чи назви пісні або звичаю (Полт., Повість.., 1960, 429); — Ми теж натикаємося мало не щодня на різні складні перепони, але долаємо, не опускаємо рук (Кучер, Трудна любов, 1960, 484); Хотілось Згадать хоть що-небудь! Та оце й наткнувсь На таке погане, що так і заснув, Богу не молившись!.. (Шевч., II, 1963, 255).

4. тільки док., розм. Раптово з’явитися де-небудь на досить короткий час. Якби наткнувсь хто невзначай [випадково], То, певно, вмер би з переляку, Одним він [Лев] махом .. Бувало вб’є скотину всяку (Гл., Вибр., 1951, 112).

5. рідко. Наближатися до чого-небудь. Як почну ж я ті горішки Долі підбирати, То наткнусь йому до личка — Треба цілувати (Щог., Поезії, 1958, 133).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 212.